Відродження оптимізму

 

Будь-яка виставка образотворчого мистецтва має своєю передумовою, що особисте, сокровенне виявляється виставленим про людське око, стає суспільним надбанням. Приймемо сказане за аксіому, бо в іншому випадку йтиметься про що завгодно, але не про мистецтво. Жаданий ексгібіціонізм, або ексгібіціонізм, котрий має попит породжує Великий Сумнів і Великий Егоїзм. Результатом їх взаємодії є концепція, де сумнів виставляється як художній процес і його похідні, а егоїзм стає рушійною силою втілення задуму. Або навпаки егоїзм пропонується сприймати як образ, а сумнів являється фіговим листком для допитливих.

Означимо складові сучасного художнього процесу так: зовнішній фактор – кодекс цінностей та гроші “розвинутого художнього світу”; система – український арт-ринок, та мистецькі інституції, що знаходяться у стадії самоїдентифікації.

 

ЗОВНІШНІЙ ФАКТОР

Опис Китаю Марко Поло був дуже популярний свого часу в Єв­ропі. У цьому творі було багато цікавого й екзотичного для то­гочасного читача, але це був Китай, в якому Марко Поло не помітив ні паперу, ні морозива, ні Великого Муру, ні друкарень, ні банкнот, тобто всього того, що було невідомо європейцям. Здатність людини сприймати чу­же як цікаве в межах своїх звичних уявлень, спонукає нас самих визначити, що є голов­ним, що - другорядним. І тут виникають запитання: Чи здатні сучасні українські художники запропонувати щось на зразок «паперу» чи «банкнот» - тобто те, що невідомо європейцям.

 І чи Україна з її сучасним мистецтвом досить екзотичною, щоб цікавити глядача саме як екзотика?

 

СИСТЕМА

Система стримувань та противаг, яку передбачає нормальний арт-ринок відсутня в Україні. Ідентифікація державних мож­ливостей як не-своїх, як тих, які потрібно відійняти (вкрасти, вибити), призводить до агресії селф-промоутерів та апатії всіх інших. Жорстокість (нелюдяність) - знак нашого часу. У су­часному мистецтві вважається хорошим тоном зневажати соці­альне та особисте життя люди­ни. Іноді здається, що життя не цінується взагалі. Щоб бути су­часним, потрібно бути «пофігістом» і по-чесному не хотіти зна­ти, для чого «все це» (художники-фокусники, які не вміють ма­лювати). І як результат безпер­спективність, оскільки, сповіду­ючи постмодерністичні цінності, ми знаємо, що завтра, не буде краще, ніж сьогодні. Четвертий вимір пропонується знищити концептуально (некрофілія та садомазохізм). Маргінальність -життя-не-для-нас (життя, котре обійшло стороною), породжує чудовиськ розуму. В наявності демонізація грошей - сучасні художні проекти фетишизують не твір, а кошти на нього витра­чені. Отже: соціалістичний реалізм помер - хай живе капіталістичний реалізм!

 

МІЖНАРОДНІ ХУДОЖНІ ПРОЕКТИ, ЯК КАМЕРТОН

Участь України у першому для неї, а насправді 49-ому Венеціанському бієналле спричинила навколохудожню бурю. Не коментуючи морально-етичний аспект проблеми і відмічаючи високий рівень і підготовленість всіх претендентів, зауважимо, що як ідеологія фонду Захера Мазоха, так і дії групи Раєвський і Ко - дві сторони однієї медалі. Державні мужі, вирішуючи кого і що буде представляти Україна в якості свого сучасного мистецтва, робили вибір між деструкцією і деструкцією. Треба зазначити, що якщо б все-таки ці державні мужі дали собі клопіт поцікавитися, що ж саме вони підтримують «на державному рівні», то для прийняття такого рішення, хай навіть обставленого! різноманітними клопотанняминеобхідний справжній переворот у свідомості. Адже, ті ж люди, котрі тільки десять років тому замовляли пам'ятники Леніну, вимушені були робити вибір між «Паяльною лампою Рудольфа Гесса», чи «Повіями на кладовищі». Отже, чи є альтернатива? І чи дійсно некомерційне мистецтво (яке, ніби то, прийнято підтримувати) означає деструктивне мистецтво? Специфічною відповіддю на це риторичне запитання стала підготовка до наступного бієнале у Венеції. Вибір репрезентанта був зумовлений адміністративною системою, як у старі добрі часи, наперед.

 

БУМЕРАНГ

В'ялість інституцій сучасного мистецтва, та відсутність активного арт-ринку є плодом політичного та суспільного міжчасся. Але минуло лише десять років із сорока. Гора Хорив і посьогодні в Києві. Води течуть. Завдання: Не розглядаючи данність як негатив, за мінімуму коштів (хоча б і власних) пасивності ймовірних адептів та розгубленості потенційного глядача, робити мистецтво як рівновагу між довкіллям (віртуальним та тим, котре тут і тепер) та способом життя в ньому.

Робити мистецтво як людський (вічний і тривіальний) вимір середовища існування, позначаючи актом волі основні поняття на місці відбиття явищ. Відновити функцію художника як передавача «інших» онтологій (власне традиційної ролі митця) - допомогти побачити мистецтво навколо нас, беручи за основу головний принцип софійності світу: єдності творця, процесу творення, і того, що створюється. Спроба виступити своєрідним Чичероне між довкіллям, природою, котре художники ідентифікують з основним носієм художніх образів та  глядачами, котрих художники ідентифікують як особистості, виявляє головну мету без епатажу і руйнації проявити приватне, чуттєве ставлення людини до світу.

 

ПАРАДИГМА

Головну ідею точно визначає твір Тараса Мельничука «Материнство».

     Сьогодні народилося телятко

     пахне кров'ю і родинами в леваді.

     Трави, будяк, мурашка з усіх боків принюхуються і кажуть: пахне кров'ю!

     А корова стривожено обернулася, понюхала: Ні, пахне телятком.

Пахне телятком!

 

Петро Бевза