Микола МАЛИШКО – Петро БЕВЗА: ДІАЛОГ НЕБАЙДУЖИХ

 

Микола Малишко (М.М.):  На мою думку, минуле, сучасне і майбутнє, як складові єдиного цілого, найгостріша проблема сучасного українського буття. Йдеться, власне, про неадекватність сприйняття минулого, відсутність “сучасності” при наявності “буття” та неокресленість перспектив. Відсутність сучасності найбільша драма українського буття.

Петро Бевза (П.Б.): Поняття “бути” виявляється насамперед у традиції з”являтись у відповідній культурній формі. Культурна форма нашого минулого інколи нечітко окреслена, інколи спотворена. А, буває, ми самі не готові побачити, зрозуміти і сприйняти її як свою. Очікування чужого, при тому, що своє і буквально і в переносному сенсі лежить під ногами, є домінуючою тенденцією українського художнього середовища (як і українського суспільства) дотепер. Ми балансуємо між двома протилежними світами - між віртуальним (фіктивним) світом інформації та довкіллям. Інформація нам нав”язує усталені стереотипи, в тому числі, стереотипи бачення нас самих. І нікому, крім нас самих не вигідно змінити ці стереотипи. Я думаю, потрібно мати сміливість назвати сучасність сучасністю. Візьмемо для прикладу виставку українського мистецтва в Центральному Домі Художника  у Москві, відкриту 22 серпня цього року. Загалом репрезентативна та цікава, вона  була народжена не художнім мейнстрімом, а завдяки політичним рішенням найвищих посадових осіб держави і мала на меті показати зріз українського мистецтва за 10 останніх років. На жаль, головним критерієм при відборі робіт та формуванні експозиції не були актуальність образного повідомлення (сучасність) твору. Йшлося, насамперед, про територіально-пропорційну участь обласних організацій Спілки художників України та поділ на види мистецтв: живопис, графіка, скульптура, декоративно-прикладне мистецтво та інше. Саме це “інше” організатори виставки справедливо назвали “сучасним мистецтвом”, чим , однак, поставили запитання про сучасність власне пріоритетів.

На мою думку, головними реаліями“української сучасності” є мала амбітність національно ангажованих учасників художнього процесу, відсутність потягу до структурації і, як результат, незацікавленість імовірних меценатів.

 

М.М.Візуальне мистецтво має велику комунікативну спроможність. Та набувши величезного арсеналу засобів, воно ставить перед глядачем проблему володіння певними знаннями, аби порозумітися з твором. Ти, Петре, маєш цикл творів, що зветься “Комунікативний коридор”. Чи розцінюєш ти свою творчість як комунікацію зі світом? Арсенал художніх засобів має збільшуватись, чи ба навпаки?

П.Б.: Я розумію мистецтво, як акт волі. Акт волі на місці відбиття явищ, перехід між довкіллям і способом життя в ньому, власне, комунікативний коридор. І довкіллям є не тільки природа, а й наше минуле, причому таке минуле, яке ми самі для себе (особисто) витворили. А спосіб життя - це не тільки соціальний його аспект. Я намагаюся створити комунікацію між своєрідним “культурним шаром” і сучасною людиною. Носієм цього “культурного шару” може бути занедбана водяна споруда на правобережних київських озерах, крейдяні скелі на Сумщині чи гірський масив Великої Феодосії. А засобом для передачі інформації стає той, котрий я вважаю найбільш адекватним для кожного конкретного повідомлення. Цикл “Комунікативний коридор”(1998-99) – живопис. Художній проект “Спадщина”(1999) - дерев”яний об”єкт. Дії у довкіллі “Біла тінь”(1998-2000) – власне, дії у довкіллі, а також серії фотографій та відеофільм. Об”єкт у довкіллі “Крейдяний час”(2002) – мистецтво землі.

 

М.М.У 80-их роках я прочитав статтю про виставку у Німеччині польського художника Владислава Щемінського. То була вичерпна і правдива характеристика творчості непересічного мистця. Йшлося про час, як мистецьку категорію. Автором був якийсь Бойс. Пізніше я довідався, що то був Йозеф Бойс, класик сучасного світового мистецтва. Що є час для тебе?

П.Б.:  Найперше – пошук рівноваги. Як у  “Крейдяному часі”, котрий ми з Олексієм Литвиненком зробили на крейдяних схилах Могриці, що на Сумщині. Цей об”єкт нетривка рівновага двох трикутників, що зображають піщаний годинник. Верхній – червона глина, нижній – крейда. З часом дощ змив червону глину донизу і верхній трикутник став білим. Іще пізніше скеля знову стала такою, якою була до нашого втручання.

Якщо ж бути прагматиком, то на часі вплітання українїзмів у мову сучасного образотворчого мистецтва. Час наступного кроку – наш час. 

 

М.М.: Ти був автором художніх проектів «Спадщина», «Перехід», «Софійні символи буття», «Українізми», а також автором назв цих проектів. Що для тебе є назва праці? Назва поекту?

П.Б.:  На мою думку, найголовнішою складовою будь-якої комунікації є точність і чіткість повідомлення. Це стосується як образу твору так і його назви. Якщо художник сам не відчуває що він хотів би сказати, глядач нічим не зможе йому допомогти.

У своїх проектах я намагаюся звертатись до основних понять буття. «Спадщина», «Перехід»,  «Софійні символи буття»  були спробою осмислити наше минуле. Наприклад, в основу проекту “Софійні символи буття”. покладене філософське бачення Сергія Кримського Софії і Софійності. На його думку головний храм Києва був не тільки культовою спорудою, але й центром ціннісно-смислового універсуму східного слов’янства, тобто матеріальним втіленням ідеї Софійності – мудрості самих проявів буття, єдності Творця, творіння (процесу) і тварі (створеного). Сергій Борисович запропонував також назву цього проекту і я з подякою прийняв його пропозицію. 

Художній проект «Українізми» був реалізований у Музеї сучасного мистецтва Паскуарт (Біль, Швейцарія, 2001) і мав на меті представити українське мистецтво у довкіллі, як мистецтво «іншого» підходу: швидше чуттєве ніж розумове і швидше природнє ніж технологізоване.

 

М.М.:  Петре, ти успішно брав участь у масштабних художніх проектах лендарту, а останнім часом і в зарубіжних країнах. Що тебе найбільше схвилювало в цих акціях? Як це позначилось на еволюції твоїх поглядів?

П.Б.: Мені близька ідея Григорія Сковороди, котрий дивився на повсякденні речі, як на знаки більш глибоких сутностей. Відтак, вірив, що все у світі може вимірюватися одне одним. Точки виміру людини я шукаю у довкіллі.

 

Вперше на території заповідника “Софія Київська” авангардне мистецтво представлене як концепт.

У виставковому залі “Хлібня” проходить виставка, що є кульмінаційним завершенням

 художнього проекту “Софійні символи буття”.

Проект присвячений Софії Київській, яку його учасники розглядають як потужне явище української культури з необмеженим потенціалом внутрішнього ідейно-проблемного змісту, в якому кожна епоха відкриває все нові і нові смисли.

Художній проект є результатом спільної праці людей, які творять сучасне українське мистецтво, та видатного представника сучасної української науки філософа Сергія Кримського.

Концепція.

Виставка. Експозиція у виставковому залі “Хлібня” включає в себе живопис, графіку та обєкти-інсталяції.

 

Треба зазначити, що автори проекту поставили перед учасниками досить жорсткі вимоги: роботи створювалися саме для цих залів зурахуванням загальної ідеі експозиції і формування спільного простору їх існування та взаємодії. Були узгоджені і затверджені проекти інсталяцій а також розміри живописних робіт. Живопис і графіка, представлені на виставці, дуже різні по своїй суті, індивідуальні та самобутні, що стосується їх виконання, але завдяки тому, що всі роботи однакової висоти, разом вони створюють єдину пульсуючу лінію.

Софія – це не тільки тема та ідея виставки. Софія як “геніус лоці” (геній місця) впливає на формування образів та їх сприйняття. В іншому місці твори сприймалися б інакше, набували б інших значень несли б інше повідомлення.

Роботи художників не являються простою ілюстрацією вербальних образів та істин, які несе нам текст філософа або контекст заповідника. Але три компоненти : вербальне повідомлення (книжка “Софійні символи буття”), візуальний ряд (експозиція у залі “Хлібня”) та Софія як тема, ідея і контекст, -- створюють єдине ціле художнього проекту, представленого на суд допитливого глядача.