Петро бевза. Білий огонь шляху

 

Біла тінь місткий прообраз  й зовнішня канва основної ідеї  художнього проекту Петра Бевзи, котрий, наче дитина, пробує збагнути як за її грубою матерією випадкових мозаїк виникає ілюзія неіснуючого і разом з тим реального іншого світу. 

Сьогодні, на думку Джамбаттісти Віко відбувається повернення до первісної ситуації столітньої і водночас тисячолітньої давнини два цикли, один в одному обертають час уперед і назад. А тому мистецтво покинуло старе прокрустове ложе, вийшовши в Простори метафізичних доріг.

Устремління Петра Бевзи, немов символ Дороги його картин, спрямовані у просторі двох фундаментальних ідей Великого Шляху і Білого Огню. Цей простір гірським відлунням множиться і дробиться у нескінченних варіаціях як у попередніх проектах «C'est moi. Реальність абстракції», 1995; «Et caetera. Сліди»,1996, так і в нинішньому  «Modus vivendi. Біла тінь». Два Ейдоси, котрі повністю полонили творчу уяву художника, мов два змії на кадуцеї, переплелись у його свідомості в одну-єдину «Хвалу Безодні» таку близьку за вираженням до одноіменного трактату Конфуція. Художник твердо переконаний - наша індивідуальна свідомість суть атоми в досконалішому вищому світі, але й земна матерія складається з безлічі інших світів і світоглядів. І всю цю багатобарвність буття пронизує Білий Огонь. Ця Повнота Порожнечі, модельована в багатьох картинах Петра Бевзи, то наче образ небес, то мов сакральність простору неземних Воріт духовних чертогів, сполучена з незмінним Світлом-Благом на кінець Шляху, в кінці Тунелю, мовби вихід у інший вимір, перехід у план іншого буття. Для існування людини вся ця трудноусвідомлювана Космогонія уособлювалась досконалістю Першо-Людини або Адамом-Кадмоном, котрого в усіх міфах позначали Білим Пломенем на відміну від земної матеріальної та гріховної людини з її пристрастним бажанням «тваринної душі», яку символізував червоний колір (нагадаємо, що без початкової літери А «Дам» у халдейських каббалістів означає кров, чоловічий принцип народжуваної Природи). Звідси стає зрозумілим не типовий для творчості художника, однак розцінюваний як програмний, твір «Один. Червоний Вхід у Храм». Метафізичне й фізичне відчуття живописного простору, організованого ще однією додатковою ідеєю Храму як духовного стану самої внутрішньої людини в кожному з нас, побудовано на балансі «раджасічного», тобто червоного і «сатвічного», тобто білого. Візуалізація такого складного символу багатоступінчастого простору досить точно відповідає відомій на Сході метафорі-приповідці: «Подорожній! Обмий ноги свої кров'ю власних страждань, перемогою над нижчою природою і увійди в Храм свого Серця чистим як Світло!» Зауважимо, що імпульсом для створення цієї картини став японський синтоїстський храм.

Проте художник виходить не із одного факту випадкового, а з архетипальної моделі, яка лежить у основі багатьох язичеських храмів, це свого роду Першо-ідея.

Вельми примітно, що цілісна Ідея Шляху розпадається у творчості Бевзи на велику кількість різної долі Шляхів-Доріг. Одні з них пролягають у сфері сакральної географії, ведучи в нікуди, інші знаходять чітко визначену фабулу і адекватну форму, виявлену не в плані земному, а на рівні «іншої реальності». Такий живопис сам стає воротами.

Проте самостійну групу складають роботи, в яких основна ідея Шляху обертається в історично замкнених циклах земної еволюції життя; осмислюються інтелектуальні феномени цивілізації. Відповідно до міфів усіх народів, писемність дали людям боги у скандинавів це був Один, у єгиптян Тот-Гермес... Людина завжди дуже пишалася «винаходом» писемності, але істинний смисл цієї акції не був усвідомлений, як і суть египетської легенди Божественного Фараона, котрий не схвалив старання Тота навчити своїх підлеглих мистецтву лічби й письма. Принцип зіставлень і аналогій може пролити світло на загадку, якої торкнувся Бевза. Філософія як наука виникла із занепадом і закриттям шкіл Містерій, завдяки яким людина вчилась жити космічним знанням. З втратою сакрального світогляду людина випадала з Гармонії Буття, втрачала внутрішню Вісь вертикальних відносин із Всесвітом, і зовнішньою опорою стала служити їй філософія, як роздуми про Одкровення, про міф, але не вони самі. У суперечках мудреців людство з часом втрачало  вміння читати Книгу Природи, розуміти таїнство її символів. Писемність повинна була заповнити величезну втрату Духовних Знань, бо людина ПОВИННА БУЛА ПРОЙТИ ХРЕЩЕННЯ МАТЕРІЄЮ, навіть ціною забуття свого божественного походження (пригадуєте в Сокра-та: «Люди ті ж самі Боги, котрі забули про це»). Ще Великі Вчителі не записували власні вчення: ні Будда, ні Конфуцій, ні Піфагор, ні Зороастр, ні Христос... вони не відчували в письмі потреби, бо знали і передавали знання тим, хто вмів слухати. І тепер ми знову прагнемо уміння читати в своєму серці Книгу Природи, яка в Одкровенні Іваназа сімома печатками... Так Бевза апелює не до алфавітного письма, а до письма законів природи.

Щоб заново навчитися читати, людину чекає довгий час учнівства, осяяний Зеленим Променем і джерельною нотою зеленої фауни-Фа. Це шлях до пробудження людини, її очищення, що в грецьких міфах знаменувалось розчищенням авгієвих стаєнь.

У цих немислимих кругообертаннях космічного життєвого принципу, в потоці якого закрутилась і загубилась душа людини, художник знаходить рятівний вихідідею Моста, світла що відновлює цілісність Шляху там, де його перетинає час. За періодом пітьми, мороку неодмінно настає спалахування Білого Вогню. Отже, Шлях-Храм-Міст-Білий Вогонь знаки, що утворюють якесь магічне коло забутого «Не поруш». Кожен смисл вкарбовується, вплітається у кольоровий код-символ, і тому в одній картині домінує один якийсь голос, колір, звук; а в іншійнесподіваним відлунням множиться чарівне багатоголосся смислів, образів, що невловимо прозирають, підсилені ритуалом сакрального графітто танцю жестів або оманливим нарощенням кольорових площин у тривимірність об'єму... При цьому просторово-часові відношення зазнають таких самих метаморфоз: то подрібнюються і розпадаються, то ущільнюються, нашаровуються, наповзають одне на одне, мов крижини весною, а іноді немов згортаються під звуки голосу Останнього Ангела...

У гірських висотах Душа не знає Зла, проте в матеріальних сферах ілюзія окремішності од світу і людей зачаровує душу, одурманює злом.

Ми знову лишаємо відкритим питання про істинний шлях запропонованого П.Бевзою живописного рішення у власних пошуках Духу. Головне, що це початок якогось процесу возз'єднання символіки найдревнішого архетипального змісту з образами надсвідомого.

На мій погляд, світ картин Бевзи, осягнутий розумом, розкриває драму внутрішніх переживань художника, його душевний катарсис через усвідомлення причетності до Міфу, де сам міф міст, дорога до усвідомлення цієї причетності.

Якоюсь мірою сакральну географію його картин можна виразити старою геометричною формулою: окружність проявленого простору скрізь, але центруніде, бо кожна точка кола мислиться гіпотетичним центром. Чи не тому обрій у художника нерідко «сферичний», а жорсткість живописних площин розбивається серпантином прокреслених графітто.  Доля, спосіб життя, мислення П.Бевзи визначені цим неминучим Шляхом-Променем, який став його планом свідомості. Гадаю, це його Одіссея та Ілліада, де він шукає в глибинах серця, наче в Первісних Водах Хаосу, свій внутрішній центр, пов'язаний з Вічним. Звідки приходять мотиви його творів, що стає їх першим поштовхом, основою композиційної побудови? Художник просто вдивляється у Книгу Землі, воскрешаючи забуте. То дорога з висоти польоту стала чудом творіння, то світло стало його  свідком.

На мій погляд, Петро Бевза один із володарів «мудрої радості» (Ямвлих). І тому в його працях Дещо, танцює над нами символами хмар і птахів, шепоче вітром і травами, мислить геологічними просторами ландшафту, сплітаючи кожен звук і жест у єдину Нитку розповіді.

 

Марина Протас.