"Відродження оптимізму"

 

Петро Бевза та Олексій Литвиненко написали на своїх прапорах гасло “Відродження оптимізму”. Це красиво звучить і віддалено нагадує Василя Кандинського, який у 1910 році своєю творчістю і теорією а також великим ентузіазмом згуртував навколо себе мюнхенський авангард, а потім і експресіоністичний рух, хоч з іншого боку багато німецьких мистців на той час вже були готові сприйняти іноземні імпульси. “Відродження оптимізму” – це більше ніж стратегія в сенсі “позитивного мислення”. Зустріч з обома художниками , з якими я вперше познайомився у їхньому ательє у Києві, є дійсно знаменною. Звідки вони беруть цю могутню, вируючу як джерело, енергію, яку я помічав знову і знову? Обидва мають високу культуру живопису і проявляють самобутність. Вони могли б цим задовольнитися, виставляти картини в західноєвропейських галереях і чекати, поки вони і тут здобудуть визнання, на яке, безумовно, заслуговують.Але вони знають особливості західноєвропейського ринку мистецтва з його незліченними виставковими залами, музеями та галереями і неосяжною мистецькою творчістю. Достаток пропозицій а також інтерес до успіху тут величезний. Крім того, ринок мистецтва має свої правила. Не все, що є дійсно добрим, добре продається. А як бути зараз ще й мистцям із Центральної та Східної Європи? Світ зростається, а що при цьому відбувається з мистецтвом. Чи може викликати інтерес одноманітність? Як змінюється послання, яке несе глядачу окремий твір, коли цей твір поміщається у цілковито інший контекст? Це дуже цікаво спостерігати, як реагують різноманітні культурні кола на один і той самий образ, маючи можливість відкрити в ньому щось зовсім інше.

Самотній мистець зі свого незворушного полюсу споглядання світу мусить надсилати йому свої послання. Ця позиція, безумовно, не зовсім втратила свою чинність. Але є переломні часи, які вимагають інших позицій. Коли стрімко змінюється суспільство і середовище, коли ніщо вже не є таким, як було щойно, мистець стає одночасно гарантом традицій і носієм змін. Акціонізм, ситуативне мистецтво інсталяції грунтується на неповторності. Втручання художника ефемерні, але фото і відео їх документують. “Наше прагнення – створювати охоплені довкіллям обєкти як знаки і при цьому уможливлювати індивідуальну самоідентифікацію”, -- говорять вони.

В Білі було знайдене місце біля геометрично точної будівлі Музею, спроектованої бюро Дінер і Дінер, на підніжжі гірського масиву Юра, де притулилося місто. Трохи далі стоїть мозаїчний ведмідь Нікі де Сен Фаль, який школярі часто використовують для тренування мязів. Раніше ця місцевість перед середньовічним міським муром була місцем вільного випасу коней, що дало імя всьому кварталу, і саме тому Музей сучасного мистецтва міста Біля сьогодні називається Centre  PasquArt. Тут зявилося місце для вільного прояву мистецтва. Петро Бевза та Олексій Литвиненко запроектували коня, що пасеться, сильну, абстраговану скульптуру на чотирьох ногах, висотою більше чотирьох метрів, зроблену з деревяних брусів, зєднану гвинтами і пофарбовану білилом. Вплив цього трьохвимірного розчерка на зеленому тлі приголомшуючий. Середовище сприймає цю мистецьку істоту прихильно, відвідувачі також.  Я називаю її Троянським конем, дарма що він не передбачає зяву Синього вершника. Урівноважений, тендітний і елегантний стоїть він тут. І хоча я охоче рекомендую живопис обох мистців, який вони виставили у Берні, кінь з величезною очевидністю завоював свій простір і почав пастись на західних ланах. Воїни не вийшли. Кінь занадто стрункий, щоб містити їх у собі. Але він стоїть так, ніби був тут завжди. Хто ж той мистець, котрий удостоївся честі цього ексклюзивного місця, -- міг би дехто спитати, і якою мовою, -- німецькою чи ангійською писати імена художників. Проте це не означає, що Троянський кінь хотів би тут залишитися. Можливо, він хотів би завойовувати нові простори, але тільки тут він може бути символом вільних ланів PasquArt. Інсталятор виставок продовжив електрокабель зовнішнього освітлення для того, щоб і вночі твір був ефектно інсценований.

Але одного твору було недостатньо для невгамовних. У внутрішньому просторі музею з пофарбованої білилом лози вони створили комахоподібних істот, підвісивши одну на стіну, іншу – на скляну вітрину, а ще дві – зі стелі над підлогою. І тут також відбулося завоювання простору, але шляхом заповнення його поетичними образами, збагаченими документуючими фото і відеорядом зі зворотнім посиланням на сферу їх походження, а саме на акції та інсталяції, зроблені раніше у власній країні, власному місті. Вставлені дзеркала уможливлюють відображення цих зворотніх посилань. В Тепер і Тут минуле окуклюється і трансформується. Метаморфоза створює простір для співвідношення між Києвом і Білем, для одночасності Іншого.

Обидва мистці змінили наше середовище, а побачене тут змінило їхню свідомість, що, безумовно, увіллється у нові роботи. Мистецтво відкриває нові погляди на світ і стимулює нові способи мислення. Чи можна чекати від нього більшого? Змінюючись через Дію і Реакцію на створене, мистецтво розвивається далі. Повтори не можливі. Репетиція суперечила б внутрішній необхідності ставити собі мету і реагувати на виклики. Чи можна більшого чекати від мистецтва, ніж щоб воно давало поштовх трансформаційному процесу і аналізу пройденого шляху? Українське мистецтво до цього часу  цього не робило ні на Бієнале у Венеції, ні на інших великих міжнародних мистецьких виставках. Раптом ось воно. Мистецтво з цієї великої країни, яка довго розглядалася лише як західна околиця радянської держави. Але межі розчиняються, погляд охоплює нові горизонти. Троянський кінь дивиться на Захід, а ми дивимось у напрямку його зяви.     

 

Андреас МАЄР