Як правило, з першого погляду стають ясними стосунки глядача з картиною: якщо не байдужість – захват. Тоді глядач мимохідь стає спраглий картиною. Миттєве враження, ніби обійняв Усесвіт, поки погляд глядача ще не розпочав падіння в безодню художника, цей перший образ закарбовується в пам'яті надовго – поки ще чуттєвий, не наповнений літературою і фізично безтілесний. Власне, перша загадка таїться в способі мислення, а відтак і творення: подібно до Деміурга-творця Петро Бевза зображає не речі, а стихії - світло і колір. У його роботах відсутній фізичний простір. За максимально простої композиції – коли картини виступають як портрети архетипів (наприклад, піраміда – архетип Монади, українська хата – архетип дому, міст – шляху) – художник зберігає автентичним лише лінійний малюнок, а тон і колір віддає у владу стихії. Як наслідок боротьби стихій (неба і землі в бурю!) – неповторний стан – чуттєвий образ на полотні, якому «портретна схожість» з архетипом створює власний міф. Художник ніби знімає предметні ознаки, фізичні якості, роздягає архетип щоб заново вдягнути, обов'язково заховавши під одягом свою першу таємницю.

 

Переживши першу – чуттєву – загадку живопису, глядач завжди мимоволі задумується над тим, що ж є предметом зображення? В чому сюжет? Серія «Хати» виникла ніби випадково, коли художник закінчував роботу над великим серією пірамід циклу «Присутність». Але, як відомо, в мистецтві немає випадковостей. Потужна форма української хати, секрет якої віками передавася з покоління в покоління, це – архетип дому,це – точка відліку життя людини і водночас пункт призначення. Художник пережив її таємницю, осмислив як даність. Хата як традиційне житло українських селян впродовж століть є частиною краєвиду. Сьогодні в контексті глобальної урбанізації та уніфікації українська хата як символ осібності, як знак українця і код до самоідентифікації катастрофічно зникає. В умовах кризи ідентичності художник прагне віднайти духовну опору в цій простій формі. Посилання на багатовіковий культурний пласт не обтяжує картину, а надає їй глибини, адже Петро Бевза зашифровує нову актуальну загадку в прадавній формі.

Після того, як пройшло перше чуттєве враження і глядач уже встиг подумати про те, що зображено на картині, як правило виникає питання: «Як це зроблено?» Це і є третя таємниця Петра Бевзи. Вражаюча глибина і складність кольору, його фізична якість як речі, його тактильність і чуттєвість – це результат тривалої роботи над методом, над технологією живопису. У Європі епохи Відродження якість кольору в картині всерйоз прирівнювали до коштовного каміння. Петро Бевза приймає виклик кращих майстрів Ренесансу і намагається осмислити колір і фактуру як ключові критерії професійності і засоби художньої виразності в новому контексті. Лишаючись професіоналом високого класу, він створює нову таємницю кольору, власну.

На необхідності створення власної таємниці в мистецтві наголошував ще Арнольд Шенберг –фундатор авангардної музики – він писав: «Важливо, щоб наш творчий дух створював загадки на зразок тих, що навколо нас. Щоб наша думка тим самим намагалась не розгадувати, а розшифровувати їх. Те, що ми при цьому одержимо повинно бути не розв'язанням загадки, а новим методом шифровки та дешифровки...». Отже три таємниці Петра Бевзи перетворюють його живопис на драму для Великої містерії між глядачем і картиною.

Володимир Бевза