Кілька сторінок із щоденника художника

 

 

*****

Вінсент писав 17 вересня 1888 у листі до брата Тео, посилаючись на твори Льва Толстого: "Незалежно від насильницької, соціальної революції, має відбутися внутрішня, невидима революція у серцях, котра створить не нову релігію, а дещо зовсім нове, поки безіменне, але таке, що буде давати людям утіху і полегшувати їм життя, як колись християнство <…> - людям набридне цинізм, скепсис, насмішка і вони прагнутимуть більш гармонійного життя. Було б кумедно це передбачати, але краще вже надіятися на це, ніж бачити у майбутньому одні катастрофи, які і без того неминучі, як природні явища.

Вивчаючи мистецтво японців, ми відчуваємо у їх творах мудрого філософа, котрий витрачає час - на що? На вимірювання відстані від Землі до Місяця? На аналіз політики Бісмарка? Ні, просто на споглядання травинки. Але ця травинка дає йому можливість малювати все на світі. Так проходить його життя, і воно іще занадто коротке, щоб встигнути зробити все.

Невже те, чому вчать нас японці, прості, як квіти, що ростуть у лоні природи, не є релігією майже у повному розумінні сенсу цього слова?"

 

 

*****

Якщо поштовхом до "Теодозій" було місце, а саме феодосійські схили, то енергетичним стусаном до "Малювання ірисів" став об'єкт - бутон жовтого іриса. Ідея ж циклу народилася від споглядання процесу становлення квітки.

Все почалося із відвідання  "Арт-Москви" у травні 2008 року та орхідей мого дядька Юрка, котрі він уже багато років вирощує у своєму московському помешканні.

"Арт-Москва" залишила відчуття вичерпаності галасливої парадигми розумового творення [я жартома вигадав для "російського контемпорарі" термін - логоцентричний іронізм] і штучності панівних на сьогодні соціологізованих мистецьких концепцій. Епітети "прикольно" і "круто" чи не найхарактерніші для нашої доби - воістину це “саме настільки маргінально, щоб бути актуальним”.

Паралельно у Музеї сучасного мистецтва у Єрмолаївському провулку проходила виставка Дмітрія Алєксанича Прігова. Все - щиро. Навіть, дещо штучний, пафос руйнації.

І воління  [ а може моління? ] "Граждане! В бабочке столько женственности, что замирает порой сердце от восторга!" чи "Граждане! Где присядем - там и след останется наш, но где пролетим - там ничего нашего не останется!".

Після повернення додому, перше на що я звернув увагу був бутон іриса.

Мій старший син посадив біля будинку багато бульб ірисів і у них саме почався період цвітіння. Бутон випромінював… тишу! Раптом мені здалося, що я відчув всеохоплюючу єдність сущого. Можливо, це зветься цілісністю світобудови, а може просто теплим весняним ранком, чашкою кави у квітнику, росою на кінчиках листочків…

Другого дня вранці ми пішли "на етюди" - малювали із сином бутон іриса.

Захоплююче почуття!

[Мій молодший син прочитав ці рядки і написав уточнення: Іриси - жива істота. Тому, якщо тиша приходить за бажанням природи, півники також цього хотіли.]

 

 

*****

Згадалася виставка живопису Школи Ніхонга і, зокрема, панно Рюсі Кавабата "Міст над ірисовим ставком". Кавабата перейняв стиль і мотив великого японського художника епохи Едо Агати Корина, надавши ліричному лаконізму попередника тяглості процесу творення. Можливо тому, дванадцять частин ширми у пропорції 1:3 кожна не виглядають занадто претензійно?

 

 

*****

У Флоренції мене найбільш вразив Зелений дворик церкви Санта Марія Новелла, а в ньому "Вселенський потоп" Паоло Учелло. Повінь 1962 року знищила третину фрески знизу, але незакінченість висловлювання [точніше, відсутність початку думки - події розгортаються у перспективі знизу угору - від глядача углиб], дивна композиція, але - головне - колорит дуже вразили мене.

Уже в Україні споглядаючи латаття на рожнянському ставку я знову поринув у стихію Паоло Учело. Я зосередився на колориті і невдовзі написав свої "Богородиці" для Покровської церкви. А тепер пишу ці рядки і думаю - імовірно, водяна лілія і є тим біблійним Ноєвим ковчегом, що рятує від Вселенського Потопу живу душу?

Колись у Цюриху я бачив "Водяні лілії з ірисами" Клода Моне. Останні двадцять років художник писав великі прото-абстрактноекспресіоністичні панно - ставки водяних лілей.

Це був початок ХХ сторіччя - злам соціокультурних парадигм і буттєвих підвалин. Можливо, Моне також писав Ноїв ковчег? І Мортирос Сар'ян?

*****

Виставка Ансельма Кіфера "Cette obscure clarte qui tombe des etoiles" (Це приховане світло як надгробок зір [?]) у галереї Івона Ламбера в Парижі вразила: важко сказати напевно, чого було більше - подиву, розчарування чи зачарування. Я б означив основну ідею так: Всесвіт рослини vs Всесвіт людини vs Всесвіт всесвіту.

Картини  [мало], рукотворні книги [вже не свинцеві, а паперові, обмазані глиною, як наші хати] і фотографії, посипані насінням сояшника. Розчарували фотографії.

Якщо у його давніших "піщаних" фото пульсувала магічна прерафаелістська геологія, то, імовірно, зараз ми маємо збагнути космос сояшникового поля, де кожне зерня - зоря?

Глиняні книги - Гербаріуми - про те ж саме, але менш нав'язливо і тактильно привабливіше. Зачепився за одну із сторінок [рукавом :)] - дивне відчуття - ніби цю сторінку зробив я. Тільки тексти чомусь написав німецькою мовою. Переглянув знову з початку, а потім знову. Соняшник - комунікатор! Як і лілеї і півонії. Одвічна можливість.

 

 

*****

Можливо, сутність брутальних "соняшникових" фото Кіфера у своєрідному розігріві перед тихими і ненав'язливими лілеями, засушеними серед сторінок глиняної книги?

Повернувся до Києва - син моїм старим випалювачем зробив на шматку фанери чудовий образ рослини [фікуса?]. І пропалив зверху дірочку, щоб чіпляти на гвіздок.

Я відразу й повісив на стіну. На другий день прийшов до майстерні, потягнувся увімкнути світло і спинився - зі стіни до мене м'яко сяяла рослина.

Невдовзі мені трапилася монографія Дмітрія Мітрохіна. Спокійне висловлювання - практично шепіт і за способом творення [олівець, акварель, літографія] і за розміром - переважно 20х15 см. Найбільш вразило "Алое" - воістину Драбина до неба. Я писав "Драбину до неба" як поступ, а Мітрохін говорить - це дарована можливість.

 

 

*****

Знайшов листівку, яку намалював Богдаськоу подарунок мамі . Подивувала лапідарність форми - згадались вітражі Шартра і ранні антропоморфні роботи П'єра Алешинськи.

Таким міг би бути сучасний вітраж для гіпотетичного храму квітів. Дарма, що прийнято вбачати сенс вітража у кольоруванні світла. Якщо порівнювати вітражі Шагала і живопис Литвиненка, на мою думку, Олексій ближче до суті, оскільки вітраж у першу чергу є структурацією світла.

Що до "Драбини до неба". Навіть за формою Клімтовий "Сояшник" чим не зікурат?

Я не стверджую що жива рослина є уособленням складеної у певному порядку купи каміння. Вони обидва "портрет". Різниця лиш у тому, що уособлення, - сояшник, - даність, а уособлення, - зікурат, - результат осмислення даності людиною.

Іншими словами: зікурат - пам'ятник сояшнику.

 

 

*****

Показував у майстерні "Іриси" Сергієві Курбатову  .

Принёс домой        Охапку новых слов        С цветами*

 

 

*****

У образах "ЦКІ" я декларував шлях трагічного пафосу, базований на створених впродовж столітть образах і канонах. Метою було досягти їх звучання сучасними і не канонічними засобами. У "Ірисах" намагаюся запропонувати інший пафос, інший шлях - а саме - набуття благодаті чудесним способом [:-)]. Найперше - здійснення своєрідної сердечної молитви, що дозволяє побачити у малому велике, у буденному божественне.

Кожна картина - молитва. Молитва і самої квітки, і моя і, можливо, глядача.

Хочеться створити світ відчування єдності всього сущого, всесвіту у піщинці, Бога у кінчику мізинця. Хочеться створити світ, орієнтований не на концептуальну відмову від мирського, але на буття, як можливість.  Хочеться створити світ не сповнений туги за втраченою гармонією, а констатувати гармонію як даність. Сергій Курбатов запропонував назву "Чотки ірисів", імовірно, маючи на увазі очищення, преображення і того, хто споглядає живі іриси, і того, хто перебирає "Чотки". Хочеться, щоб так і було. Мені не близькі ні аскеза концепту, а ні іронічна зверхність "контемпорарі арту". Приваблює означення узвичаєного предмета, як об'єкта втіленої молитви.

 

 

*****

Читав листи Аршила Горкі до сестри Вартуш. Одна з ключових думок - Традиція мистецтва - це як спільний танець краси і натхнення, у якому всі віки дарують нам свої осягнення. Однак, ці досягнення знеціняться, якщо обірвуться ланки, що їх поєднують.  І ще: "Мистецтво нашого сторіччя задихається від катастрофічно недостатньої кількості завжди цінної і доступної ніжності..."