ОЛЕКСІЙ ЛИТВИНЕНКО або ДЕКІЛЬКА РОЗДУМІВ ДЛЯ САГИ ПРО ЦВІРКУНА 

 

У кожної епохи своя пісня нісень, своя поеза, свій ритм і метр. Однак, не зважаючи на струми припливу і мул та слиз відпливу, вгамовуючи камінний і титановий ступи, джерельний і кислотний потоки, далеку і близьку луну вчувється дзеленькіт цвіркуна.

 

Між шумом Подолу і шелестом Скавіки я читаю рефлексії Яблонської про Яблонську і чую шерех кроків. І як переходять навскоси вбрід мейнстрім, Дон Кіхот довкілля чимчикує до майстерні і приносить тверду віру у реальність гармонійного ладу, велич Тетяни Нилівни і можливість позбутися всього дрібного і “самісного”.

Приходить Щекавицький Небесний Цвіркун і ставить на стільця наплічник болючого відчуття непотрібної своєї правоти.

Він кладе на підлогу підрамник і шар за шаром, ніби живильну рідину на хворе листя молочаю,  наносить кольорові лаки на полотно.

Лаки стікають і застигають бурштиновими хвилями закріпляючи у часі, подібно справжнім комахам, образи мінливих можливостей. І ці ефемерії тріщать під ногами, як жуки рогачі і дзижчать набридливими інсектами над головою.

 

“На терасах дерев тільки вітер, вітер, вітер. На терезах дерев…”

 

На терезах дерев, на шальках вітру важкий, багатошаровий живопис “Дороги” парує, ніби асфальт після дощу, міражуючи все навкруги.

На терезах дерев спогадом про задзеркалля “Ніжної японської картини” застиг щем  “Тихої води”.

На терезах дерев брунатно-червоний “Час води” палахкотить культурними шарами всіх часів.

На терезах “Дерева” врівноважується вогонь сонця і вода туману.

На терасах “Збирача дощу” тріпоче шалик вітру.

 

У кожної епохи свій цвіркун.