Один день у Москві

 

Все, що я тут пишу, - враження від одного дня у Москві 22 серпня 2002 року плюс деякі спроби узагальнити.

 

LIPTON - символ Моєї Москви зразка 22 серпня 2002 року.

ЦДХ сьогодні більше нагадує артистичний караван-сарай, оскільки поруч із безліччю представлених там галерей функціонують виставки-продажі золота, хутряних виробів і т.і.. Дух комерції  сьогодні прийшов на зміну віянням артистичної свободи 80-х та 90-х років. У залах, де виставлялись роботи Руфіно Тамайо, Гюнтера Юккера, Павла Філонова, сьогодні продають шуби. Будівля ЦДХ – гігантський пакетик чаю (читай сучасного мистецтва Росії) LIPTON, де серед гіпотетично нормальних чаїнок-галерей виник горбик – виставка українського мистецтва. Рефлексуючи на Сент-Екзюпері, можна уявити капелюх або слона, котрого проковтнув удав. Якщо це капелюх, то він швидше нагадує (хочеться вірити) убір славного лицаря з Ламанчі у ілюстраціях Густава Доре. Якщо ж це слон, то швидше маленьке слоненятко.

 

Виставка українського мистецтва -- символ Моєї Москви зразка 22 серпня 2002 року.

Виставка українського мистецтва у Центральному Домі Художника (ЦДХ), відкрита 22 серпня, була народжена не художнім мейнстрімом, не волею діячів мистецтва, а завдяки політичним рішенням найвищих посадових осіб держави. Її організатори мали на меті показати зріз українського мистецтва за 10 останніх років. Головними критеріями при відборі робіт та формуванні експозиції не були актуальність образного повідомлення (сучасність) твору, та виразна ідентичність або принаймні пошук самоідентифікації. Територіально-пропорційна участь обласних організацій Спілки художників України, відсутність інформації під час підготовки про місце (які виставкові зали будуть надані ЦДХ) і час (дата відкриття та тривалість виставки) – ось передумови того, що проіснувало 10 днів у залах №17 та №18 у будівлі з гордою вивіскою на даху LIPTON, будівлі, що ділиться навпіл між Державною Третяковською галереєю та головним виставковим художнім центром Росії -- Центральним Домом Художника.

На виставці неподільно панував живопис, займаючи основний, великий, найкраще освітлений зал. Розділ графіки створював своєрідний прохід до захаращеного простору, декоративно-прикладного мистецтва та, так званого, сучасного мистецтва.

Організатори виставки, а реально – керівники Міністерства культури та Спілки Художників України, -- люди старої формації, свідомість яких сформувалась ще за совітських часів і до тепер не зазнала істотних змін. Тож не змінилася і канонічна схема поділу образотворчого мистецтва на живопис, графіку, скульптуру, декоративно-прикладне мистецтво та інше. От тільки в нашому випадку це “інше” організатори виставки назвали сучасним мистецтвом, створивши таким чином майже фейлетонічну ситуацію, оскільки самі поставили запитання про сучасність всього, що знаходиться у списку приоритетів по переду.

 

Московський Дім фотографії -- символ Моєї Москви зразка 22 серпня 2002 року.

Та все ж гладка і рихла Москва ховає у своїх складках багато цікавого і непримітного на поверховий погляд пересічного гостя. Поруч із мистецько-критичним багатовимірним і респектабельним Пушкінським музеєм – Московський Дім фотографії. Саме дім (будинок), -- старий, триповерховий з безліччю кімнат, переходів, приміщень загадкового призначення, із підлогою, що вкрита неструганими дошками, із обслугою привітною та люб’язною, і, що найголовніше, із могутнім класиком радянської фотографії Дмитром Бальтерманцем та тонким ліриком, що досконало володіє технікою сучасної фотографії, Михайлом Кулєбякіним. Показова афіша виставки Бальтерманца – випробовування нової машини на заводі ЗІЛ: чорне авто у круговому мереживі водяних цівок. Ми не маємо Київського Дому фотографії, не маємо Дмитра Бальтерманца, тобто не маємо передумов для з’яви художника такого рівня дихання, як Михайло Кулєбякін. Кращі визнані українські фотографи експлуатують лише одну виразну мізантропічно-плотську лінію, яскраво накреслену Яном Саудеком.

 

Вовки і ведмеді Церетелі -- символ Моєї Москви зразка 22 серпня 2002 року.

Дрібно нарізана Манежна площа, “как-бы” публічна, заставлена вовками, ведмедями, та альонушками, -- рівне і чисте дзеркало київського Майдану Незалежності. Однак, Майдан завдяки структурній чіткості попередньої забудови попри всю кволість задуму нинішнього виглядає менш безнадійно.

Недбалою шпилькою, чужою і немасштабною, у старосвітській зачісці Москви виглядає (особливо з Кримського мосту) пам’ятник Петру Першому на Москві-ріці. Гігантський Петро на іграшковому кораблику височіє над куполами храму Христа Спасителя, руйнуючи усталений московський архітектурний масштаб забудови.

 

Ессея про московських троглодитів і не тільки -- символ Моєї Москви зразка 22 серпня 2002 року.

У тихому надвечір’ї Якіманки, завдячуючи палкому любителеві храмового зодчества, а втім, насправді російського у російському, художнику Василю Коханенку, мені випало щастя бічним поглядом вловити сполохану тінь імовірно справжнього, московського. Справжня Москва ховається у щілинах.

Неймовірно артистичний ранній Щусєв у пошуках північно-російських (псковських), ідеалів середньовіччя. Пильна сторожа храму поцікавилася: “А вы все посмотрели? Ничего не пропустили?”.

Храм Івана-Воїна: неснобістське, яскраве барокко фасадів контрастує з предметно-образною насиченістю та намоленістю внутрішнього простору. Моє упереджене ставлення до інституції церкви як побутово-бюрократичної організації було піддане серйозному випробуванню блаженними, котрі тримають відкритим той дивний канал Зв’язку (Переходу) у храмі Івана-Воїна.

Якщо ж спробувати визначити щось одне, що могло б стати символом Моєї Москви зразка 22 серпня 2002 року, то це шатрові дзвіниці: трикутник купола, увінчаний знаком єдності землі і неба, із дзвоном у середині.

 

Міліціянти-Рум’яні Щоки -- символ Моєї Москви зразка 22 серпня 2002 року.

П’ять (!) достойних представників правоохоронних органів столиці Росії очікували на необачних гостей на виході із станції метро”Київська”, щоб зібрати данину за відсутність штампу реєстрації приїзду-від’їзду у паспорті, і ще п’ять(!) тинялись неподалік, вочевидь, чекаючи своєї черги зайняти доходні місця на варті спокою рідного міста.

В цілому ж Київський вокзал у Москві – “Обыкновенное чудо” постсовіцького простору. Але є можливість отримати і європейський сервіс. Наприклад, квиток, придбаний у сучасно обладнаному залі у люб’язно-привітної касирки і без черги, коштує на 130 рублєй (24 гривні) дорожче, ніж тут таки за стіною у публічній касі з нечемністю і чергою.