Чотки ірисів…

 

Сергій Курбатов

 

 

      «Хто не бачить в усьому квітки, той дикун. В кого в серці немає квітки, той все одно що звір. Вижени дикуна, подолай звіра – і ти зможеш повернутися до власної природи!»- повчав слухачів великий японський поет Мацуо Басьо. Дійсно, в квітці є щось містичне, загадкове, привабливе. Диво, яке примушує нас знову і знову здійматися на хвилях щастя, коли ми бачимо перші проліски, сидимо в тіні квітучого бузку або ж відчуваємо холодний аромат нарцисів. Ми буваємо приголомшені потойбічною досконалістю троянди чи відкритою простотою ромашки. Напевно, саме квітами виписані якісь раціонально незрозумілі алгоритми рятівної краси Всесвіту. Квіти допомагають і лікують, квіти дарують надію. Тому вони супроводжують найважливіші ритуали людського життя, пов’язані з його головними віхами – народженням, одруженням, смертю. У ці особливі моменти, ми відчуваємо цю гостру необхідність перейти  на спілкування особливою мовою, мовою квітів.

    Європейська людина звикла зверхньо ставитися до природи. Європейська цивілізація перетворила квітку на товар, який можна придбати за відносно невеликі кошти. Чи знищила європейська ментальність квітку? Ні! Як троянда, яку, за легендою, осторонь від зайвих очей воскрешає старий Парацельс, квітка знов і знов розквітає, відроджується, перемагає. І це вже наша власна проблема – здатність побачити квітку. Побачити, щоб повернутися до власної природи. Побачити, щоб стати людиною. Місія квітки - слугувати нам дороговказом на шляху цього онтологічного прозріння.

   Сила мистецтва в тому, що воно прояснює подібне бачення, наближує людину до речей, які вона тисячі разів спостерігала, але так і не змогла відчути – як захоплення, як шанс, як виклик рутині повсякденності. Місія квітки спалахує саме тут і тепер – на кордоні часу і вічності, природи і культури, землі та неба. «Що краще єднає небо і землю, аніж квітка? Вона розпускає пелюстки назустріч сонцю і сягає корінням у глибини землі» - писав німецький філософ Ганс-Георг Гадамер. І магічна оптика мистецтва зупиняє час квітки, щоб продовжити назавжди.

    «Побачити квітку» - лейтмотив нового проекту Петра Бевзи. Крізь творчі візії інших майстрів, крізь власні розмови з квітами він намагається «прочитати» цей сакральний алгоритм, знайти квітку, означити її у грі кольорів і ліній. Шлях драматичного пафосу визначав роботи Петра останніх років. Так, у живописному циклі «ЦКІ» (давньоруське скорочення слова «дошки» - а саме «дошками» називали свої витвори старі іконописці), він прагне відродити традиційні священні сюжети, «привести» їх в нашу сучасність аутентичними сьогоденню неканонічними методами. І відбувається диво – знайомі християнські образи на картинах Петра Бевзи несподівано розкриваються, так само, як розкриваються квіти. Якась незбагнена одвічна сутність рветься в світ, і перетворює нашу сучасність на одночасність з одвічним, яке промовляє до нас образами та фарбами.  Побачити суще тут і тепер, відчути його максимальну відкритість та гармонійну єдність – все це, і, напевно, щось інше, примусило Петра почати малювати квіти, перейти на мову квітів у власній творчості. Високе та священне може відкритися не лише через складну догматичну символіку чи аскетичні практики, воно завжди поруч, варто лише захотіти побачити його реальність, щоб змінити світ і самого себе – вважає художник.

    Тому в нагороду глядач отримує цей квітковий Всесвіт, такий багатий і різноманітний. Ми перебуваємо в його полоні, перебираючи безкінечність шансів відкрити справжнє, прислухаючись до квіткових ритмів універсуму.

    На полотнах Петра Бевзи - іриси. Витончені, філігранні та ніжні, вони, мабуть, найкраще втілюють квіткову естетику. Саме іриси природно переростають ауру декадансу, несучи в собі якесь неземне світло.  Митець, напевно, довго чекав на них, і ось квіти розкрилися, зупинилися в фарбах, залишилися з нами – назавжди. І Буття спалахує ірисами, щоб ми побачили його, а отже, мали можливість наблизитися до справжнього.  

    Ось – квітка, яка щойно розквітла, відкрила себе світу і прийняла цей світ в себе. Могутня енергія початку немов би закарбована в її формах, її пориві в світ заради світла. Ця точка ab origin в концентрованому вигляді містить естетику майбутнього – і його долю. Квітка приходить у світ, приносячи цей світ із собою. Вона випромінює архетип творіння, незбагнений принцип, що рятує Всесвіт в царині ідеального.  З такою квіткою цікаво спілкуватися про глибинну таїну Буття та його подальші перипетії від сакрального моменту початку. Саме від цієї квітки ми чекаємо дива – феєричного спалаху, коли справжнє розкривається в своїй красі, і ми, спостерігачі, перебуваємо в орбіті цієї краси – як її охоронці та свідки.  Квітка живе в нас - і заради нас.

    Петро допомагає нам побачити світ очима ірисів – і це виклик та шанс для всіх, і кожного з нас окремо. Перебираючи різні етапи життя іриса, мов чотки, ми маємо можливість відкривати для себе софійну єдність сущого та отримуємо справжню естетичну насолоду.

    Ірис - маленький досконалий Всесвіт, який пошепки відкриває нам таїну своєї присутності. І, споглядаючи пелюстки, ми розчиняємо свідомість у просторі досконалого. Ми просто перетворюємося на квітку в незбагненій глибині власних медитацій. Ми не помічаємо часу, який безжалісно вимиває все – навіть красу. А час квітки проходить, жертовно складаючи зів’ялі пелюстки. Все скінчилося? Ні, квітка не загинула, вона лише сховала себе від світу. Вона затаїлася, щоб ми її пригадали, дали можливість розквітнути в наших думках і мріях. Квітка зникає, щоб, натомість ми самі змогли розкритися, а отже – повернутися до себе.

 

   «Вижени дикуна, подолай звіра!»- шепоче Мацуо Басьо… І у дзвінкій тиші нірвани Будда знову здіймає квітку – щоб його зміг почути і зрозуміти той, хто цього цього вартий!